Ми запропонували долучитися кожному, щоб підтримати філію суспільного мовника в Херсоні

Ксенія працює на «Суспільному» від дня його створення. Під час вторгнення та окупації залишалася у Херсоні до 1 жовтня і не припиняла роботи.

«Весь час я писала статті, збирала інформацію, робила включення. Коли в червні повністю виключили зв’язок та інтернет, шукала в місті хоча б якийсь доступ до мереж: через VPN та різні сім-картки.

Це був постійний ризик. Російських солдатів на вулицях було дуже багато. Доводилось вигадувати способи, щоб фотографувати непомітно. Якби вони побачили, що в місті фотографують, відправили б «на підвал». Зазвичай доступ до мережі був лише в людних місцях, тому передавати інформацію і зливати фото колегам доводилось на вулицях, де постійно пересувались ворожі війська», – розповідає Ксенія.

Журналістка згодом виїхала до Запоріжжя і продовжує працювати там: «У Херсоні я знала, що мої фото й інформація, яку я передаю, – чи не єдине, про що дізнаються люди на підконтрольній території про життя в окупованому місті. Зараз для мене важливо, хоча і дуже важко психологічно, записувати історії людей про ті жахи, які вони переживали в окупації».

Таміла Іванова працює на «Суспільному» від дня створення, але саме повномасштабна війна показала їх, наскільки важливим є Суспільний мовник. Тільки-но почалося вторгнення, вона створила чат, у якому колеги швидко збирали, перевіряли та обробляли інформацію.

«Перший тиждень був важким, ми практично не спали. Потім встановили графік, стало трохи легше. Я дуже вдячна всім тих, хто був тоді поряд, і тим, хто поряд зараз. Це неймовірні й відважні люди, бо працювати в умовах, коли в місті велика кількість російських військових, коли людей забирали з вулиць, домівок просто за фото в мережах – це ризик.

Я вдома завішала пледами вікна. Чогось мені здавалось, що коли я не бачу, що відбувається на вулиці, мені легше. І так працювала. Було страшно, особливо, коли окупанти почали шукати людей: у них були списки активістів, військових, поліцейських, всіх-всіх», – згадує Таміла.

Згодом Таміла виїхала до Івано-Франківська. Дуже вдячна колегам зі «Суспільне. Івано-Франківськ», які підтримали її і дали змогу працювати далі: «Вже тут, на підконтрольній території, нам вдвох із продюсеркою новин Тетяною Яременко вдалось організувати роботу так, щоб філія «Суспільне.Херсон» працювала, щоб ми могли виробляти контент, цікавий для наших підписників. У нас чудова команда, де кожен знає що і для чого він робить. Спочатку нас було 13, після звільнення Херсона доєднались ще 7.

Тепер нас 20. Серед них є двоє особливих для мене люди. Всю окупацію вони були нашими очима і вухами в Херсоні».Тепер команда працює відразу з кількома проєктами: це історії людей, які пережили окупацію, та історії тих, кого Росія взяла в полон. Також команда збирає історії про те, як війна змінила херсонських дітей.

Таміла каже: «Тільки з війною я насправді зрозуміла, наскільки «Суспільне» важливе. Ми надаємо оперативну, об’єктивну, достовірну інформацію. Ми навчились швидко реагувати на події і доносити їх до людей. Співпереживати їхньому горю, радіти перемогам, допомагати. Це дуже важливо і для них, і для нас».

Оксана працює на «Суспільному» від дня створення. В окупації вона також продовжувала працювати: збирала та передавала інформацію, хоча це було ризиковано:

«Найважче було перебувати в місті, переповненому російськими солдатами. Вони були на кожному кроці. Не можна було користуватися телефоном, а тим паче камерою. Найстрашніше було, коли вночі вламувались у під’їзд. Тоді прийшли за хлопцем, який розмістив на своїй сторінці у фейсбуці проукраїнське відео. Але так могли прийти за кожним із нас. Допомагали триматися люди, які неперервно чинили опір. Цей опір проявлявся навіть у дрібницях: пофарбованих у жовто-блакитні кольори нігтях, розмовах на базарі українською, рінгтоні "Червона калина" в телефоні».

Ранок, коли почалося вторгнення, Оксана пам’ятає в деталях: «Шеф-редакторка написала: "Прокидайтеся, друзі, бо ворог не спить!". І з того часу ми практично не спали, працювали перші два тижні майже цілодобово. Вже о пів на сьому ранку 24 лютого я робила увімкнення прямо з дому телефоном у загальнонаціональний ефір».

Відтоді не було жодного дня, щоб Оксана не працювала. Коли було страшно, пила заспокійливе і знову поверталася до роботи.

«Пам’ятаю, як визирала з погребу, щоб зловити зв’язок. Перед очима лягав лапатий сніг, а сусідньою вулицею їхала ворожа техніка. І навіть тоді наша робота не припинялася. В робочому чаті постійно тривала переписка: ми повідомляли одне одному про пересування ворога, вибухи, скидали відео та фото», – так Оксана згадує 1 березня, день, коли російські війська увійшли в місто.

2 березня Оксана відмовилася виходити в ефір з відкритим обличчям та називати ім’я. Відтоді й до звільнення Херсона ефірила анонімно, сюжети робила під псевдо. Перебуваючи в окупації, не тільки доєднувалась до ефіру національного марафону, а й записувала інтерв’ю. Змушувала себе спати хоча б по пів години на день. Одного разу навіть звернулася телефоном до військового психолога: стало страшно працювати, але припинити не могла.

У квітні в Оксани закінчувався інсулін. Вмикатися в ефір ставало все небезпечніше: друзі-військові попереджали, що їй треба змінити житло. На вулицю вона також виходила тільки у супроводі – доти, доки на ринку її не впізнала проросійськи налаштована жителька. Після цього Оксана вирішила виїхати.

Журналістка згадує: «В окупації я мала три великі страхи: потрапити в полон, залишитися без інсуліну та бути зґвалтованою. Усі три означали смерть. Коли ти в окупації дзвониш людині дізнатися інформацію, записати інтерв’ю, то ніколи не знаєш, хто по той бік слухавки відповість. Це може бути та сама знайома людина, але вона перейшла на бік ворога, або це може бути ворог, який заволодів телефоном знайомого. Так само страшно відповідати на дзвінки, особливо з незнайомих номерів. Страх, що по тебе прийдуть, є завжди. Ти не можеш кинути працювати, але і за життя та життя рідних боїшся. Працюючи вдома, ти їх теж наражаєш на небезпеку.

Після кожного увімкнення лежала і слухала ніч: що відбувається надворі, чи ходить хтось за вікном. Інколи було відчуття, що скоро знайдуть. Окупанти мали звичку забирати людей під ранок. Усі ми, журналісти, громадські діячі, учасники АТО, тероборони тощо були у списках. Це було лише питання часу, коли кого заберуть».

Згодом Оксана виїхала до Одеси. Каже, що весь час їй дуже допомагала можливість спілкуватися із друзями-фронтовиками. «Їхні голоси завжди були спокійні, впевнені. І навіть ті, хто був у найгарячіших точках, могли розрадити, втримати від сліз і усміхнути».

Із початком війни вона почала писати вірші. В окупації вірші частіше писалися вночі, тепер у різний час доби.

Весь час Олена перебувала у Херсоні: працювала з діджитал-командою, підтримувала зв’язок з колегами, поки була можливість.

Вона згадує, що це було неабияким ризиком: «Російські військові перебували досить близько: часто просто під під’їздом стояла їхня техніка. Тоді доводилося виходити з усіх чатів і видаляти месенджери. На щастя, до мене не приходили з обушками, тож я відновлювала роботу. Окупаційна влада постійно вигадувала нові способи, як обмежити доступ до будь-якої інформації. Доводилось використовувати VPN, щоб працювати. Найважчим було відчуття безпорадності, гнітюче почуття, що ти ніяк не можеш протистояти реальності, яку будували окупанти. Тримала робота, колеги, відповідальність за рідних, можливість допомагати ЗСУ хоч якимись сумами».

Після звільнення Херсона Олена продовжує працювати. Про важливість її роботи свідчать  самі містяни: «Коли говоримо, що ми з "Суспільного", херсонці сприяють і кажуть, що наша робота важлива, бо вони хочуть чути та бачити правду».

Наталія виїхала з Херсона за два місяці після початку повномасштабного вторгнення: її попередили, що залишатися у місті небезпечно, що російські солдати можуть прийти по нею будь-якої миті.

В евакуації Наталія продовжує працювати, часто понаднормово, як і інші колеги.

Вона певна, що вчасний доступ до правдивої інформації є надважливим для розвитку суспільства.

Найважливіший матеріал, над яким Наталія встигла попрацювати, – про звільнення Херсона.

Ольга залишалася у Херсоні до 1 серпня. Згадує, що в перші місяці після вторгнення знімати було не так важко: на вулицях було багато людей, і можна було загубитися у юрбі. Згодом ставала все небезпечніше: «Я знімала відео про життя міста. Знімала все: ринки, вулиці, центр міста, поля, на яких працювали аграрії. Все відео передавала колегам, які виїхали. Влітку стало важче: порожні вулиці. Я боялася привертати до себе увагу. Телефон тримала так, аби його не було видно. Щоб не було так  страшно, то ходила з чоловіком, він мені допомагав. Кожний вихід з телефоном на вулицю – це був викид адреналіну. Я розуміла ризики, але не могла не працювати».

Серед найважливіших тем, над якими працювала Ольга, робота волонтерів: і тих, хто перебував в окупованому місті, і тих, хто виїхав.

Ольга розповідає: «Волонтери допомагали херсонцям вижити. Місто не потерпало від гуманітарної катастрофи тільки тому, що волонтери крутилися, як бджілки. Вони завозили продукти та ліки. Друга важлива для мене тема – це робота аграріїв і дрібних фермерів. Вони – справжні герої. На сусідньому полі впав снаряд, ще палає, а фермери збирають свій врожай».

Михайло згадує перший день повномасштабної війни: «Херсон зустрів війну одним з перших. Місцеві жителі та правоохоронці почали повідомляти про переміщення ворожої техніки. О 6 ранку ми були у філії. Над Дніпром вже літали гелікоптери. Було зрозуміло, що ми не встигнемо вивезти техніки, але забрали хоча б фінансові та кадрові документи».

Майже одразу медійники створили спільну робочу групу. Ті, хто залишився у Херсоні, були «очима» для колег: вони, ризикуючи життям, знімали матеріали в окупації. Ті, хто евакуювався, перевіряли, монтували матеріали та випускали статті на різних платформах.

2 березня російські військові прийшли у філію, вимкнули камери спостереження. На базі філії вони намагалися створити власний пропагандистський телеканал: знімали ролики про те, що раніше на цій студії працювали нацисти. Навіть знайшли старі рахунки з електропостачання і видали їх за секретні документи від СБУ.

Весь час, поки Херсон був в окупації, команда «Суспільне.Херсон» працювала. За цей час суттєво зросла кількість підписників «Суспільного» на різних платформах: для багатьох людей це була чи не єдина можливість отримати правдиву інформацію про те, що відбувається у країні, та водночас бути почутими. Журналісти працювали навіть знаючи, що будь-якої миті це може вартувати їм і життя, і свободи. Окупанти мали списки журналістів та активістів, іноді вони викрадали людей просто з квартир.

Михайло розповідає, що після звільнення Херсона робота журналістів «Суспільного» зосереджена на кількох напрямах, один з яких – фіксування руйнувань. Херсон щоденно хаотично обстрілюють. Поліція перевантажена, тож журналісти допомагають документувати злочини росіян.

«Останній випадок був особливо важким. Тоді прилетіло в гуманітарний пункт Червоного Хреста, загинули люди. Наша знімальна група однією з перших опинилась на місці події.  Зробили фото й відеоматеріали, опитали очевидців, звернулись по коментар до пресофіцера командування оборони міста Херсон та до ОВА. Потім окрема людина передала всі ці матеріали колегам в евакуації. Наші працівники зараз у Луцьку, Одесі, Запоріжжі, Тернополі та інших містах. Вони завжди на зв’язку. Хтось розшифровує синхрони, хтось збирає весь матеріал, пише текст для відеосюжету, хтось його вичитує, а хтось начитує, хтось готує анонс та придумує назву для сюжету. Врешт сюжет монтують: з цим нам допомагають колеги з Донбасу. Всі працюють разом і кожен знає, що має робити», – там Михайло описує віддалену роботу команди.

Він з жалем згадує про те, скільки зусиль було вкладено в модернізацію студії до вторгнення. Сьогодні не залишилось нічого: пошкодження будівель, вибиті вікна та двері, місцями зруйновані віконні блоки, викрадення технічного обладнання та матеріальних цінностей. У приміщеннях подекуди залишились меблі та сейфи.

Сьогодні він мріє закрити найголовніші потреби колег: купити телефони та диктофони, ноутбуки, зарядні пристрої, хоча б одну відеокамеру та набір техніки до неї. І, звісно, мріє відбудувати філію та облаштувати студію у бомбосховищі.